У скрині глибокій, старій, запорошеній,
Лежить Слово Боже — святе і непрошене.
Колись його хтось заховав, як скарб,
Щоб ворог не знищив, щоб зберегти жар.

Та пройшли століття — забули про скриню,
Забули про силу, про Божу людину.
Лежить Біблія в тиші, ніхто не горта,
Ніхто вже не чує, як серце стука.

Колись її шепіт — мов грім над горами,
Тепер же мовчить між стінами й хмарами.
Слова, що творили життя і світи,
Забуті, покинуті, наче мрії прості.

Вона — не легенда, не міф, не обман,
Вона — то рятунок, небесний туман.
Вона — як джерело серед спраги і мук,
Як меч проти зла, як зцілення рук.

Чому ми її не шукаєм щодня?
Чому не горить у душі вогняна
Туга за правдою, чистою, світлою —
Забутою Книгою, вічно живою?

Стань, брате, і серце від замків звільни,
Відкрий ту скарбницю в годину війни.
Бо Слово — не мертве, воно ще живе,
І вічність для тебе в рядках оживе.