Трешак 🆚 Клієнтцентрованість в освіті. (пост з мого телеграм-каналу 👉 t.me/Yurii_Psychologist)
Часто в українських закладах освіти ми можемо стати свідками перевищення повноважень з боку посадових осіб, зловживання владою і навіть прояву особистих нездорових амбіцій у домінуванні та приниженні. Справедливості заради скажу, що не лише в навчальних закладах, але й взагалі в багатьох установах. Проте акцентую увагу саме на навчальних закладах, оскільки через них проходить найбільша кількість людей та потенційних жертв психологічного насильства.
Чи знають посадові особи, які здійснюють такі дії, що вони суперечать обов'язкам та елементарній людській моралі? Звичайно. Це дорослі люди з вищою освітою. Кому, як не їм, про це знати?
Тому чи можуть у цьому випадку допомогти профілактичні заходи, курси підвищення кваліфікації, настанови, персональна робота з психологом? Апріорі — ні. Говорити: «Но-но-но, так не можна» тому, хто і так все розуміє, — не має жодного сенсу. Але це не означає, що нічого не можна змінити. Тут вступає в дію психологія макрофакторів.
Для початку хочу вказати на один фантастичний парадокс. Навчальні заклади, у т. ч. державні, є надавачами освітніх послуг. Уявляєте? Відповідно, їх клієнтами є здобувачі освіти та наукових ступенів, які платять із власної кишені або за яких платить держава. Але чи є розуміння у переважної більшості працівників державних навчальних закладів, що вони надають послуги, а здобувачі освіти — це їх клієнти, які їм платять? Ні, ні і ще раз ні. Все якраз навпаки! Вони на рівні сприйняття вважають, що це не вони мають зобов’язання перед здобувачами, а що здобувачі їм щось винні.
Скажіть, як ви собі уявляєте ставлення до клієнтів — чи то магазин, кафе, перукарня, робота з психологом? Це риторичне й навіть смішне питання: кожен розуміє, як мають ставитись до клієнта. Кожен, окрім величезної кількості працівників держустанов, у числі яких також і ЗО.
Можна проаналізувати різні дослідження, чому так стається. Але в цьому тексті хочу поділитися власним спостереженням. Як на мене, справа у значній опосередкованості та бюрократизації. Тобто для середньостатистичного працівника ЗО державного типу його зарплата (в його голові) ДУЖЕ віддалено пов’язана зі здобувачами освіти. Для нього це приблизно як зв’язок між спаленим сірником та глобальним потеплінням. А тому рішення полягає в тому, щоб цей зв’язок зробити якомога більш безпосереднім і щоб при цьому зберігалася прозорість.
Хороший приклад дають деякі приватні університети. Там чітко усвідомлюють: якщо здобувач піде — не буде грошей. Але це не просто абстрактний зв’язок: у таких закладах заробітна плата працівника часто прямо залежить від кількості здобувачів, їх задоволеності та продовження навчання. Це створює зрозумілу вертикаль відповідальності:
здобувач платить ➡️ заклад отримує дохід ➡️ працівник отримує зарплату.
Якщо здобувач іде — цей ланцюг рветься. Успіх ЗО напряму залежить від зусиль працівників, якості роботи. Якщо працювати непрофесійно — держава не підстрахує. І це всі розуміють.
Тому клієнтоцентрованість можлива лише там, де є принаймні два чинники:
1️⃣ Прямий зв’язок між задоволеністю студента та ресурсами університету.
2️⃣ Залежність адміністрації та викладача від цих ресурсів, тобто від самого студента.
І лише тоді з’являється відповідальність, повага й мотивація щось змінювати.
Висновки, як то кажуть, робіть самі.
Описана проблема досить відома і має свою назву — відчуження. І вона проявляється в безлічі сфер особистого та суспільного життя. У близькому майбутньому розповім про те, як штучний інтелект впливає на якість навчання і який це має зв'язок із відчуженням. Тому запрошую до свого телеграм-каналу: t.me/Yurii_Psychologist.
Закликаю ділитися власним досвідом навчання — гадаю, це буде корисно для багатьох.
Психолог Юрій Дудник
Трешак 🆚 Клієнтцентрованість в освіті. (пост з мого телеграм-каналу 👉 t.me/Yurii_Psychologist)
Часто в українських закладах освіти ми можемо стати свідками перевищення повноважень з боку посадових осіб, зловживання владою і навіть прояву особистих нездорових амбіцій у домінуванні та приниженні. Справедливості заради скажу, що не лише в навчальних закладах, але й взагалі в багатьох установах. Проте акцентую увагу саме на навчальних закладах, оскільки через них проходить найбільша кількість людей та потенційних жертв психологічного насильства.
Чи знають посадові особи, які здійснюють такі дії, що вони суперечать обов'язкам та елементарній людській моралі? Звичайно. Це дорослі люди з вищою освітою. Кому, як не їм, про це знати?
Тому чи можуть у цьому випадку допомогти профілактичні заходи, курси підвищення кваліфікації, настанови, персональна робота з психологом? Апріорі — ні. Говорити: «Но-но-но, так не можна» тому, хто і так все розуміє, — не має жодного сенсу. Але це не означає, що нічого не можна змінити. Тут вступає в дію психологія макрофакторів.
Для початку хочу вказати на один фантастичний парадокс. Навчальні заклади, у т. ч. державні, є надавачами освітніх послуг. Уявляєте? Відповідно, їх клієнтами є здобувачі освіти та наукових ступенів, які платять із власної кишені або за яких платить держава. Але чи є розуміння у переважної більшості працівників державних навчальних закладів, що вони надають послуги, а здобувачі освіти — це їх клієнти, які їм платять? Ні, ні і ще раз ні. Все якраз навпаки! Вони на рівні сприйняття вважають, що це не вони мають зобов’язання перед здобувачами, а що здобувачі їм щось винні.
Скажіть, як ви собі уявляєте ставлення до клієнтів — чи то магазин, кафе, перукарня, робота з психологом? Це риторичне й навіть смішне питання: кожен розуміє, як мають ставитись до клієнта. Кожен, окрім величезної кількості працівників держустанов, у числі яких також і ЗО.
Можна проаналізувати різні дослідження, чому так стається. Але в цьому тексті хочу поділитися власним спостереженням. Як на мене, справа у значній опосередкованості та бюрократизації. Тобто для середньостатистичного працівника ЗО державного типу його зарплата (в його голові) ДУЖЕ віддалено пов’язана зі здобувачами освіти. Для нього це приблизно як зв’язок між спаленим сірником та глобальним потеплінням. А тому рішення полягає в тому, щоб цей зв’язок зробити якомога більш безпосереднім і щоб при цьому зберігалася прозорість.
Хороший приклад дають деякі приватні університети. Там чітко усвідомлюють: якщо здобувач піде — не буде грошей. Але це не просто абстрактний зв’язок: у таких закладах заробітна плата працівника часто прямо залежить від кількості здобувачів, їх задоволеності та продовження навчання. Це створює зрозумілу вертикаль відповідальності:
здобувач платить ➡️ заклад отримує дохід ➡️ працівник отримує зарплату.
Якщо здобувач іде — цей ланцюг рветься. Успіх ЗО напряму залежить від зусиль працівників, якості роботи. Якщо працювати непрофесійно — держава не підстрахує. І це всі розуміють.
Тому клієнтоцентрованість можлива лише там, де є принаймні два чинники:
1️⃣ Прямий зв’язок між задоволеністю студента та ресурсами університету.
2️⃣ Залежність адміністрації та викладача від цих ресурсів, тобто від самого студента.
І лише тоді з’являється відповідальність, повага й мотивація щось змінювати.
Висновки, як то кажуть, робіть самі.
Описана проблема досить відома і має свою назву — відчуження. І вона проявляється в безлічі сфер особистого та суспільного життя. У близькому майбутньому розповім про те, як штучний інтелект впливає на якість навчання і який це має зв'язок із відчуженням. Тому запрошую до свого телеграм-каналу: t.me/Yurii_Psychologist.
Закликаю ділитися власним досвідом навчання — гадаю, це буде корисно для багатьох.
5 months ago | [YT] | 0