Щастя любить тишу. Це улюблені слова «доброзичливців», котрі вони, наче папужки, повторюють під кожною світлиною, де бачать щасливе кохання. І хто ж автор цих слів? Дослідник щастя? Щаслива людина? Мудрий народ?
Те, що багатьом здається народною мудрістю, насправді - побутова російська сентенція, популярна у 1970-1980-х роках у Радянському Союзі. І вона дуже точно віддзеркалює атмосферу тих часів: мінімум приватності, максимум страху. Це була не порада для щасливих, а стратегія виживання.
Тоді у містах переважна більшість людей жила в комунальних квартирах. Спільні кухні, туалети, стіни, що пропускають кожне слово, стогін і скрип подружнього ложа: розкладного дивана чи іржавого пружинного ліжка. Радість, якщо вона траплялася, було складно сховати, але ще складніше - дозволити собі висловити її вголос. Бо поруч - вуха, які слухають. Донос у радянській культурі був нормою. Ним пишалися як активною громадянською позицією.
Велика частина інформації про «антирадянські прояви» надходила до КДБ саме від сусідів і колег. Ніхто не знав, хто саме стежить, тому краще було не привертати увагу, не демонструвати успіху. Бо будь-що «краще, ніж в інших» одразу викликало питання.
До цього додавалася і радянська дволикість: офіційний атеїзм і паралельна віра в зурочення, «зле око». Радянська людина вважала, що показане щастя - це небезпека. Це була та сама психологія виживання: «не висовуйся», «тихіше їдеш - далі будеш».
Тож не щастя любить тишу. Тишу любили люди, що жили у постійному страху: перед державними органами, плітками, заздрістю, чужими очима. Вони боялися втратити ту дрібку хорошого, котру мали. Тому ховали радості так само ретельно, як дефіцитну ковбасу.
Але ми живемо не в радянській комуналці. Ми не мусимо жити за російськими шаблонами.
Щастя, любов, професійні досягнення не зникають від того, що про них знають. Щастя - не вампір, воно не боїться світла.
Ділімося одне з одним світлом. Його зараз так бракує. Може, ці темні часи видаються ще темнішими від того, що ми самі навчилися стишувати власні радощі, не відчувати їх, ховати? Бо ми досі озираємося на голоси, які насправді не мають для нас значення.
Шукаймо не тишу для щастя, а правильні вуха, правильних людей - тих, хто щиро тішитиметься за нас, підсилюватиме, а не гаситиме. Радість поруч - це надія. Це доказ, що ще не все втрачено. Що світ може бути інакшим - чистішим, теплішим, добрішим, і кожен матиме свою частинку щастя, саме такого, про яке мріє.
Щастя - це любов. І, може, не варто ховати її в радянську шафу між страхами минулого. Коли можна відчувати, плекати, надихати інших ділитися своїм, освічуватися в коханні, говорити про нього вголос.
PS Раптом ви хочете поділитися якоюсь радістю, гарними новинами, розповісти про свою любов, не соромтеся робити це в коментарях - треба ж колись починати. :)
PPS Ще до завтра на сайті UKRIDEABOOK діє прекрасна акція на наші книжки. Там само є електронні версії нашого еротичного роману для дорослих «Оголені» та книжки «Як перейти на українську», де багато мовних цікавинок від мене.
Люта українізація з Антіном Мухарським
Щастя любить тишу. Це улюблені слова «доброзичливців», котрі вони, наче папужки, повторюють під кожною світлиною, де бачать щасливе кохання. І хто ж автор цих слів? Дослідник щастя? Щаслива людина? Мудрий народ?
Те, що багатьом здається народною мудрістю, насправді - побутова російська сентенція, популярна у 1970-1980-х роках у Радянському Союзі. І вона дуже точно віддзеркалює атмосферу тих часів: мінімум приватності, максимум страху. Це була не порада для щасливих, а стратегія виживання.
Тоді у містах переважна більшість людей жила в комунальних квартирах. Спільні кухні, туалети, стіни, що пропускають кожне слово, стогін і скрип подружнього ложа: розкладного дивана чи іржавого пружинного ліжка. Радість, якщо вона траплялася, було складно сховати, але ще складніше - дозволити собі висловити її вголос. Бо поруч - вуха, які слухають. Донос у радянській культурі був нормою. Ним пишалися як активною громадянською позицією.
Велика частина інформації про «антирадянські прояви» надходила до КДБ саме від сусідів і колег. Ніхто не знав, хто саме стежить, тому краще було не привертати увагу, не демонструвати успіху. Бо будь-що «краще, ніж в інших» одразу викликало питання.
До цього додавалася і радянська дволикість: офіційний атеїзм і паралельна віра в зурочення, «зле око». Радянська людина вважала, що показане щастя - це небезпека. Це була та сама психологія виживання: «не висовуйся», «тихіше їдеш - далі будеш».
Тож не щастя любить тишу.
Тишу любили люди, що жили у постійному страху: перед державними органами, плітками, заздрістю, чужими очима. Вони боялися втратити ту дрібку хорошого, котру мали. Тому ховали радості так само ретельно, як дефіцитну ковбасу.
Але ми живемо не в радянській комуналці. Ми не мусимо жити за російськими шаблонами.
Щастя, любов, професійні досягнення не зникають від того, що про них знають. Щастя - не вампір, воно не боїться світла.
Ділімося одне з одним світлом. Його зараз так бракує.
Може, ці темні часи видаються ще темнішими від того, що ми самі навчилися стишувати власні радощі, не відчувати їх, ховати? Бо ми досі озираємося на голоси, які насправді не мають для нас значення.
Шукаймо не тишу для щастя, а правильні вуха, правильних людей - тих, хто щиро тішитиметься за нас, підсилюватиме, а не гаситиме. Радість поруч - це надія. Це доказ, що ще не все втрачено. Що світ може бути інакшим - чистішим, теплішим, добрішим, і кожен матиме свою частинку щастя, саме такого, про яке мріє.
Щастя - це любов. І, може, не варто ховати її в радянську шафу між страхами минулого. Коли можна відчувати, плекати, надихати інших ділитися своїм, освічуватися в коханні, говорити про нього вголос.
PS Раптом ви хочете поділитися якоюсь радістю, гарними новинами, розповісти про свою любов, не соромтеся робити це в коментарях - треба ж колись починати. :)
PPS Ще до завтра на сайті UKRIDEABOOK діє прекрасна акція на наші книжки. Там само є електронні версії нашого еротичного роману для дорослих «Оголені» та книжки «Як перейти на українську», де багато мовних цікавинок від мене.
Єлизавета Бєльська.
1 week ago | [YT] | 465