Це фото сьогодні зробив побратим Рено. На ньому я щосили намагаюсь вдавати, що не втомився на 13-му кілометрі пішого ходу з тридцятьма кілограмами на собі, з перебіжками, хованками від безпілотників і присіданнями від прильотів. Вважаю, що вдаю досить майстерно, хоча й трохи підзігнувся. Вдаю не тому, що хочу справити враження на Рено і тим більше не тому, що він мій командир.
Вдаю, бо Рено пройшов стільки ж (і сьогодні зокрема й 3,5 роки війни загалом) - втомився не менше мого, бо якщо я занепаду духом, то йому бути йти ще важче. Тому ми мляво жартуємо, бадьоримося й не обтяжуємо один одному шлях бідканнями.
Так безперечно легше. Але це працює лише якщо ми разом беремо відповідальність і турбуємось одне про одного без особливих нарікань на обставини.
У межах країни так не працює. Багато з військових не розганяють зайву журбу й зраду, бо розуміють чи принаймні відчувають: якщо ми по-справжньому занепадемо духом - впаде Україна. Без пафосу. Факт. Бадьоримося як можемо – але не сприймайте це як сигнал, що нам норм. З одного боку - це турбота за тими, кому також зараз не просто: побратимами і близькими. А з іншого - ефективна стратегія виживання: підтримувати дух одне одного, щоб мати сили опиратись росіянам далі.
Та якби Рено сказав мені сьогодні під Покровськом: «Я в нормі, тримаюсь, йду», а я б йому на це відповів: «Ого ти молодець, неси і мій рюкзак, сонечко, котик, герой».
Що би він мені на це відповів?Точно щось нецензурне.
Так і кожен військовий, який вже кільканадцятий місяць на фронті, несе не лише свій рюкзак, а ще когось. Це рюкзак з обовʼязком, який взяли одні й ігнорують інші.
Якщо ви несли колись на плечах тягар на довгі відстані, то знаєте – з кожним кроком він стає важчим і важчим, важчим і важчим. І точно буде момент, на якому ви не зможете його пронести більше ні кроку.
Це той момент, якого я боюсь найбільше - коли у війська закінчаться сили та терпіння.
Я переконаний, що ми можемо вистояти в цій війні. Але для цього суспільство має змінитись: турбуватись про військо так, як воно турбується про вас. І не лише на словах.
Змінитись означає не толерувати ухиляння від обовʼязку. Брак людей на фронті має непокоїти, бентежити й не давати спати всьому суспільству. Бо це не проблема війська, це наша спільна проблема. Що ми будемо з нею робити, як вирішувати?
У мене немає легкої відповіді, та вона не вирішиться інфантильним перекладанням відповідальності на «дітей депутатів», окремі випадки зловживань працівників ТЦК чи погану інформполітику.
Хочу лише нагадати, що рос**ни вчиняють звірства інфернального масштабу. Головна битва за права людини зараз відбувається на фронті і ефективна стратегія закінчити її на нашу користь: наповнити військо. Як ми будемо це робити?
- встановити однакові правила для всіх. Зараз військовий за ухиляння від виконання військового обовʼязку має сісти в тюрму на строк до 8 років, а цивільний - заплатити штраф до 25к грн.
- ширше залучати жінок у військо, де багато посад не в зоні бойових дій. Якщо наше суспільство категорично вважає, що життя та здоровʼя жінок цінніше для держави, ніж чоловіків, то давайте з цього виходити й пропонувати їм вище за чоловічу грошове забезпечення?
- у військовий час суспільство має переключитись з боротьби за права на боротьбу за обовʼязки - рівні, справедливі й зрозумілі для всіх.
Більшість з цього я вже озвучував і чув безліч контраргументів, виправдань і критики.
Чув багато слів, але сили й терпіння військових не безмежні, темпи нинішньої мобілізації не відповідають потребам, і це, повторюю, наша спільна проблема, спільне питання до всіх - і до влади і до суспільства:
ПАВЛО ВИШЕБАБА
Це фото сьогодні зробив побратим Рено. На ньому я щосили намагаюсь вдавати, що не втомився на 13-му кілометрі пішого ходу з тридцятьма кілограмами на собі, з перебіжками, хованками від безпілотників і присіданнями від прильотів. Вважаю, що вдаю досить майстерно, хоча й трохи підзігнувся. Вдаю не тому, що хочу справити враження на Рено і тим більше не тому, що він мій командир.
Вдаю, бо Рено пройшов стільки ж (і сьогодні зокрема й 3,5 роки війни загалом) - втомився не менше мого, бо якщо я занепаду духом, то йому бути йти ще важче. Тому ми мляво жартуємо, бадьоримося й не обтяжуємо один одному шлях бідканнями.
Так безперечно легше. Але це працює лише якщо ми разом беремо відповідальність і турбуємось одне про одного без особливих нарікань на обставини.
У межах країни так не працює. Багато з військових не розганяють зайву журбу й зраду, бо розуміють чи принаймні відчувають: якщо ми по-справжньому занепадемо духом - впаде Україна. Без пафосу. Факт. Бадьоримося як можемо – але не сприймайте це як сигнал, що нам норм. З одного боку - це турбота за тими, кому також зараз не просто: побратимами і близькими. А з іншого - ефективна стратегія виживання: підтримувати дух одне одного, щоб мати сили опиратись росіянам далі.
Та якби Рено сказав мені сьогодні під Покровськом: «Я в нормі, тримаюсь, йду», а я б йому на це відповів: «Ого ти молодець, неси і мій рюкзак, сонечко, котик, герой».
Що би він мені на це відповів?Точно щось нецензурне.
Так і кожен військовий, який вже кільканадцятий місяць на фронті, несе не лише свій рюкзак, а ще когось. Це рюкзак з обовʼязком, який взяли одні й ігнорують інші.
Якщо ви несли колись на плечах тягар на довгі відстані, то знаєте – з кожним кроком він стає важчим і важчим, важчим і важчим. І точно буде момент, на якому ви не зможете його пронести більше ні кроку.
Це той момент, якого я боюсь найбільше - коли у війська закінчаться сили та терпіння.
Я переконаний, що ми можемо вистояти в цій війні. Але для цього суспільство має змінитись: турбуватись про військо так, як воно турбується про вас. І не лише на словах.
Змінитись означає не толерувати ухиляння від обовʼязку. Брак людей на фронті має непокоїти, бентежити й не давати спати всьому суспільству. Бо це не проблема війська, це наша спільна проблема. Що ми будемо з нею робити, як вирішувати?
У мене немає легкої відповіді, та вона не вирішиться інфантильним перекладанням відповідальності на «дітей депутатів», окремі випадки зловживань працівників ТЦК чи погану інформполітику.
Хочу лише нагадати, що рос**ни вчиняють звірства інфернального масштабу. Головна битва за права людини зараз відбувається на фронті і ефективна стратегія закінчити її на нашу користь: наповнити військо. Як ми будемо це робити?
Як щодо:
- збільшити мотивацію збільшенням грошового забезпечення;
- встановити чіткі терміни служби;
- встановити однакові правила для всіх. Зараз військовий за ухиляння від виконання військового обовʼязку має сісти в тюрму на строк до 8 років, а цивільний - заплатити штраф до 25к грн.
- ширше залучати жінок у військо, де багато посад не в зоні бойових дій. Якщо наше суспільство категорично вважає, що життя та здоровʼя жінок цінніше для держави, ніж чоловіків, то давайте з цього виходити й пропонувати їм вище за чоловічу грошове забезпечення?
- у військовий час суспільство має переключитись з боротьби за права на боротьбу за обовʼязки - рівні, справедливі й зрозумілі для всіх.
Більшість з цього я вже озвучував і чув безліч контраргументів, виправдань і критики.
Чув багато слів, але сили й терпіння військових не безмежні, темпи нинішньої мобілізації не відповідають потребам, і це, повторюю, наша спільна проблема, спільне питання до всіх - і до влади і до суспільства:
Як ми будемо наповнювати військо?
1 month ago (edited) | [YT] | 1,172