Через 100 років, у далекому 2125 році – нас уже не буде. Нас поховають поруч із тими, кого ми знали й любили. У наших будинках, які ми будували з такою ретельністю, житимуть чужі люди. Все, що ми так старанно накопичували, стане належати їм. Наші нащадки, швидше за все, навіть не згадають, хто ми такі. Хто з нас, чесно, пам’ятає обличчя чи ім’я свого прадіда?
Через кілька років після нашого відходу нас забудуть. Ще через десяток років – фотографії, історії, усе, що ми робили, зникне в забутті. І коли остання людина, яка нас знала, покине цей світ, нас не залишиться навіть у пам’яті.
Іноді варто зупинитися, озирнутися й замислитися – навіщо ми так гналися за порожнім? Чому ми так уперто прагнули до речей, які наприкінці життя виявляться безглуздими? Усе, що справді важливо, – це ті миті, які ми прожили з близькими, ті рідкісні прогулянки, теплі обійми, розмови, які ми постійно відкладали…
Oльга Каращук
Через 100 років, у далекому 2125 році – нас уже не буде. Нас поховають поруч із тими, кого ми знали й любили. У наших будинках, які ми будували з такою ретельністю, житимуть чужі люди. Все, що ми так старанно накопичували, стане належати їм. Наші нащадки, швидше за все, навіть не згадають, хто ми такі. Хто з нас, чесно, пам’ятає обличчя чи ім’я свого прадіда?
Через кілька років після нашого відходу нас забудуть. Ще через десяток років – фотографії, історії, усе, що ми робили, зникне в забутті. І коли остання людина, яка нас знала, покине цей світ, нас не залишиться навіть у пам’яті.
Іноді варто зупинитися, озирнутися й замислитися – навіщо ми так гналися за порожнім? Чому ми так уперто прагнули до речей, які наприкінці життя виявляться безглуздими? Усе, що справді важливо, – це ті миті, які ми прожили з близькими, ті рідкісні прогулянки, теплі обійми, розмови, які ми постійно відкладали…
1 month ago | [YT] | 3