На Майдані стоїть Sergii Latvietis. Ветеран. Голодує. Не для піару. Не для себе. А тому, що хтось вирішив — можна ховати наших там, де вода по коліна. І навіть не спитав.
Йдеться не про сантиметри, а про ставлення. Не можна будувати головне військове кладовище країни нишком, як гараж за хатою. Бо це не технічний проєкт. Це — пам’ять. І вона або гідна, або ніяка.
Держава каже: “Дослідження були”. Добре. Де вони? Покажіть. Не брошури для журналістів, а повні дані. Хто бачив ці висновки? Де хоч одна відкрита розмова з людьми? Хто взагалі вирішив, що можна так — по-тихому, по-своєму, без суспільства?
Латиш не підняв прапор. Він просто сів на Майдані й перестав їсти. Бо всі інші способи вже не працюють.
І справа тут не лише в землі. А в тому, як з нами розмовляє держава. А точніше — не розмовляє.
Бо коли все робиться мовчки, коли ми дізнаємося про рішення з новин — це не демократія. Це зверхність. І не треба нам розказувати, що “так завжди робили”. Ми не для цього платили ціну.
Національний меморіал — це не бетон і проєктна документація. Це місце, де ляжуть ті, кого ми знали. І кого ще покладемо. І якщо ми не можемо навіть обговорити, куди — то що це взагалі за держава?
Якщо вже ветеран вийшов сам і сказав: “стоп”, — значить, щось пішло не так. І не з ним.
Бо ненормально — це коли ми мовчимо. Коли рішення — за зачиненими дверима. Коли пам’ять — це просто паркан і табличка.
Комунікація з людьми — це не подарунок. Це обов’язок. Особливо, коли йдеться про тих, хто заплатив своїм життям, щоб ця держава існувала.
FRUNZE PRO
Не про ’болото’. Про повагу.
На Майдані стоїть Sergii Latvietis. Ветеран. Голодує. Не для піару. Не для себе. А тому, що хтось вирішив — можна ховати наших там, де вода по коліна. І навіть не спитав.
Йдеться не про сантиметри, а про ставлення.
Не можна будувати головне військове кладовище країни нишком, як гараж за хатою. Бо це не технічний проєкт. Це — пам’ять. І вона або гідна, або ніяка.
Держава каже: “Дослідження були”.
Добре. Де вони? Покажіть.
Не брошури для журналістів, а повні дані.
Хто бачив ці висновки?
Де хоч одна відкрита розмова з людьми?
Хто взагалі вирішив, що можна так — по-тихому, по-своєму, без суспільства?
Латиш не підняв прапор. Він просто сів на Майдані й перестав їсти.
Бо всі інші способи вже не працюють.
І справа тут не лише в землі.
А в тому, як з нами розмовляє держава.
А точніше — не розмовляє.
Бо коли все робиться мовчки, коли ми дізнаємося про рішення з новин — це не демократія. Це зверхність.
І не треба нам розказувати, що “так завжди робили”.
Ми не для цього платили ціну.
Національний меморіал — це не бетон і проєктна документація.
Це місце, де ляжуть ті, кого ми знали. І кого ще покладемо.
І якщо ми не можемо навіть обговорити, куди — то що це взагалі за держава?
Якщо вже ветеран вийшов сам і сказав: “стоп”, — значить, щось пішло не так.
І не з ним.
Бо ненормально — це коли ми мовчимо.
Коли рішення — за зачиненими дверима.
Коли пам’ять — це просто паркан і табличка.
Комунікація з людьми — це не подарунок. Це обов’язок.
Особливо, коли йдеться про тих, хто заплатив своїм життям, щоб ця держава існувала.
FRUNZE PRO | Підпишись: t.me/frunze_pro
4 months ago | [YT] | 4