Привіт усім! Сергій на звʼязку 😉 Давно вже не чулися, але сьогодні є привід — маленький День Народження 🎈Рівно три роки тому, 7 квітня 2022, ми офіційно відкрили віконце КІІТ на вул. Руській, 3 у Львові. А вже ввечері того ж дня я знову поїхав у деокупований Ірпінь, додому, шукати Містера Кота. Вся їжа на найближчі дні залишилася на Дарину, яка до цього ніколи не готувала пироги, і яка вчилася все робити по відео на каналі КІІТ та ГМ, а також зі мною по смс і телефону. Мені не пощастило тоді знайти найкращого друга. Але пощастило з КІІТ і людьми, хто поряд.
Я дякую Дарині, що витримала ці три роки і тримається далі. Я дякую мамі, що підтримала нас і за те, що я можу довірити їй їжу в КІІТ і бути в повній впевненості, що все буде добре. Я дякую людям, що працювали і працюють з нами зараз. Бо, знаєте, місць, де можна випити каву повно (хоч у нас і найсмачніші кава та їжа, ясна річ 😅). Але ж люди приходять до людей — це я точно знаю. І якщо вони залишаються, то це точно ваші люди. Дякую всім вам!
Рік тому я випустив величезне відео на каналі КІІТ — https://youtu.be/h7H0pBX-D5k?si=OUIW2... — про перший рік життя у новій реальності, про створення КІІТ, відкриття закладів, про дружбу, перешкоди і, звісно, про Містера Кота, на честь якого КІІТ має свою назву. Хто ще не бачив — воно того варте. Це був дуже важкий для мене особисто фільм, тому його друга частина ще у процесі. Життя дуже змінилося — як і у всіх українців, звісно.
Я скучив за новими відео на Ютубі — на КІІТ і на HungryManFood. І я чую це саме дуже часто і від людей, що приходять у заклади і знають нас і нашу історію. Мені хочеться кожного разу сказати — ну ось-ось, все буде. Я хочу говорити зі світом через ці відео, хочу кричати, хочу розповідати про все, що відбувається, скільки всього сталося, скільки всього ми витримали, про успіхи, негаразди — про все! Але я досі не можу. Це було зовсім інше життя. Зараз я розумію наскільки воно було класне, безтурботне, щасливе. Але жити треба теперішнім. І я з усіх сил намагаюся зробити його не менш чудовим. І інколи це важко. ЧАСТО це важко.
Ми сьогодні святкуємо 3 роки КІІТ. Що змінилося? Все стало серйозніше. Якщо на початку це була шалена авантюра, яка здійснилася завдяки неймовірному бажанню працювати 24/7, допомагати собі і країні, заглушити внутрішній біль від того, що відбувається, аби не зійти з розуму. Тепер вже є усвідомлення відповідальності. Я просто розумію, що не маю права здатися. Що люди, які поруч, мають знати, що хоча б в роботі все буде гаразд. Але інколи дуже хочеться зупинитися, інколи хочеться все залишити. Так, стало обʼєктивно складніше. Хоча всім нам говорять, що це дивно, що ви досі тримаєтеся. Дуже багато закладів, що відкрилися після початку війни вже закрилися. Не знаю за інші міста, але у Львові таке відбувається постійно. Я на це особливо не звертаю увагу. Просто знаю, що ми не маємо права схибити. Я не маю права. КІІТ — це глибоко особисте. Завжди було. А із втратою Містера Кота залишиться і назавжди. Так, я досі не можу забути і прийняти. Я досі шукаю і досі сподіваюся. Цього вересня йому виповниться 10 років. Я вірю в це.
Перший рік я не міг стримати сліз кожного разу, коли підписники питали мене про це в КІІТ. Я казав, що ні, поки не знайшов, потім відвертався і витирав очі. Насправді, не можу і досі. І мені байдуже хто і що про це думає. Мені боляче щоразу, коли про це чую, але я розумію, що питають, бо небайдуже. А це найголовніше. Це доводить, що ми досі люди. Досі живі. Досі мріємо і сподіваємося на краще. І підтримуємо себе, близьких і військових. Ми не можемо допомагати багато, але робимо, що в наших силах. У нас завжди є знижка 10% для військових. Знаю, що це нічого. Але хоча б крихта подяки тим, завдяки кому ми можемо жити і працювати.
Я працюю і сьогодні. А Дарина має другу за ці три роки тижневу відпустку, яку проводить із родиною. А як повернеться, то ми зробимо нове холодне меню, бо обіцяють 20 градусів вже через тиждень. Скоріше б)) Вже є ідеї нових страв. Знаєте, хочеться продовжувати.
Так, інколи у двері стукає пані Зневіра, але потім, оглядаючись назад ти розумієш для чого ти все це робиш і заради чого. КІІТ — це досі не про бізнес (на жаль, чи на щастя). Це про підтримку себе і близьких. Це про відповідальність перед людьми, які поряд і які не здалися. Які обрали бути тут і тепер, зі мною, з нами. Це допомога і віра в країну і в майбутнє.
Я дякую всім і кожному. І хотів би знову попросити допомоги. Так, вона нам досі потрібна, особливо зараз, бо третя зима була дуже важкою. Приходьте в КІІТ на каву, на шматочок пирога, на розмову. А хто може — привітайте-підтримайте нас фінансово за реквізитами нижче. Мені завжди було соромно просити допомоги. Коли нам казали на початку про якісь гранти від держави, ми кричали «самі, все самі, держава має вкладати гроші не у каву!» Так, ми зробили це самі, чим я неймовірно пишаюся. Але інколи буває важко. Зараз важко. Буду дуже вдячний за вашу підтримку! Щиро. І сподіваюся, зустрінемося на Ютуб — як колись.. разом. Дякую!
Голодный Мужчина
Привіт усім! Сергій на звʼязку 😉 Давно вже не чулися, але сьогодні є привід — маленький День Народження 🎈Рівно три роки тому, 7 квітня 2022, ми офіційно відкрили віконце КІІТ на вул. Руській, 3 у Львові. А вже ввечері того ж дня я знову поїхав у деокупований Ірпінь, додому, шукати Містера Кота. Вся їжа на найближчі дні залишилася на Дарину, яка до цього ніколи не готувала пироги, і яка вчилася все робити по відео на каналі КІІТ та ГМ, а також зі мною по смс і телефону. Мені не пощастило тоді знайти найкращого друга. Але пощастило з КІІТ і людьми, хто поряд.
Я дякую Дарині, що витримала ці три роки і тримається далі. Я дякую мамі, що підтримала нас і за те, що я можу довірити їй їжу в КІІТ і бути в повній впевненості, що все буде добре. Я дякую людям, що працювали і працюють з нами зараз. Бо, знаєте, місць, де можна випити каву повно (хоч у нас і найсмачніші кава та їжа, ясна річ 😅). Але ж люди приходять до людей — це я точно знаю. І якщо вони залишаються, то це точно ваші люди. Дякую всім вам!
Рік тому я випустив величезне відео на каналі КІІТ — https://youtu.be/h7H0pBX-D5k?si=OUIW2... — про перший рік життя у новій реальності, про створення КІІТ, відкриття закладів, про дружбу, перешкоди і, звісно, про Містера Кота, на честь якого КІІТ має свою назву. Хто ще не бачив — воно того варте. Це був дуже важкий для мене особисто фільм, тому його друга частина ще у процесі. Життя дуже змінилося — як і у всіх українців, звісно.
Я скучив за новими відео на Ютубі — на КІІТ і на HungryManFood. І я чую це саме дуже часто і від людей, що приходять у заклади і знають нас і нашу історію. Мені хочеться кожного разу сказати — ну ось-ось, все буде. Я хочу говорити зі світом через ці відео, хочу кричати, хочу розповідати про все, що відбувається, скільки всього сталося, скільки всього ми витримали, про успіхи, негаразди — про все! Але я досі не можу. Це було зовсім інше життя. Зараз я розумію наскільки воно було класне, безтурботне, щасливе. Але жити треба теперішнім. І я з усіх сил намагаюся зробити його не менш чудовим. І інколи це важко. ЧАСТО це важко.
Ми сьогодні святкуємо 3 роки КІІТ. Що змінилося? Все стало серйозніше. Якщо на початку це була шалена авантюра, яка здійснилася завдяки неймовірному бажанню працювати 24/7, допомагати собі і країні, заглушити внутрішній біль від того, що відбувається, аби не зійти з розуму. Тепер вже є усвідомлення відповідальності. Я просто розумію, що не маю права здатися. Що люди, які поруч, мають знати, що хоча б в роботі все буде гаразд. Але інколи дуже хочеться зупинитися, інколи хочеться все залишити. Так, стало обʼєктивно складніше. Хоча всім нам говорять, що це дивно, що ви досі тримаєтеся. Дуже багато закладів, що відкрилися після початку війни вже закрилися. Не знаю за інші міста, але у Львові таке відбувається постійно. Я на це особливо не звертаю увагу. Просто знаю, що ми не маємо права схибити. Я не маю права. КІІТ — це глибоко особисте. Завжди було. А із втратою Містера Кота залишиться і назавжди. Так, я досі не можу забути і прийняти. Я досі шукаю і досі сподіваюся. Цього вересня йому виповниться 10 років. Я вірю в це.
Перший рік я не міг стримати сліз кожного разу, коли підписники питали мене про це в КІІТ. Я казав, що ні, поки не знайшов, потім відвертався і витирав очі. Насправді, не можу і досі. І мені байдуже хто і що про це думає. Мені боляче щоразу, коли про це чую, але я розумію, що питають, бо небайдуже. А це найголовніше. Це доводить, що ми досі люди. Досі живі. Досі мріємо і сподіваємося на краще. І підтримуємо себе, близьких і військових. Ми не можемо допомагати багато, але робимо, що в наших силах. У нас завжди є знижка 10% для військових. Знаю, що це нічого. Але хоча б крихта подяки тим, завдяки кому ми можемо жити і працювати.
Я працюю і сьогодні. А Дарина має другу за ці три роки тижневу відпустку, яку проводить із родиною. А як повернеться, то ми зробимо нове холодне меню, бо обіцяють 20 градусів вже через тиждень. Скоріше б)) Вже є ідеї нових страв. Знаєте, хочеться продовжувати.
Так, інколи у двері стукає пані Зневіра, але потім, оглядаючись назад ти розумієш для чого ти все це робиш і заради чого. КІІТ — це досі не про бізнес (на жаль, чи на щастя). Це про підтримку себе і близьких. Це про відповідальність перед людьми, які поряд і які не здалися. Які обрали бути тут і тепер, зі мною, з нами. Це допомога і віра в країну і в майбутнє.
Я дякую всім і кожному. І хотів би знову попросити допомоги. Так, вона нам досі потрібна, особливо зараз, бо третя зима була дуже важкою. Приходьте в КІІТ на каву, на шматочок пирога, на розмову. А хто може — привітайте-підтримайте нас фінансово за реквізитами нижче. Мені завжди було соромно просити допомоги. Коли нам казали на початку про якісь гранти від держави, ми кричали «самі, все самі, держава має вкладати гроші не у каву!» Так, ми зробили це самі, чим я неймовірно пишаюся. Але інколи буває важко. Зараз важко. Буду дуже вдячний за вашу підтримку! Щиро. І сподіваюся, зустрінемося на Ютуб — як колись.. разом. Дякую!
ПІДТРИМАЙТЕ нас, будь ласка:
Банка — send.monobank.ua/jar/7nBxwL6KZt
Карта Моно — 4441 1144 2546 1892 (Сергій Стоян)
Карта Приват — 4149 4390 2475 1400 (Сергій Стоян)
PayPal: royjohnsony@gmail.com
3 weeks ago | [YT] | 456