Invidious

Еспресо спільно з платформою пам’яті Меморіал вшановують пам’ять загиблих військових

🕯Солдат Сергій Красніков на псевдо Матюк загинув 12 травня 2023 року під час бойового завдання поблизу села Оріхово-Василівка в Бахмутському районі Донеччини. Йому було 37 років.

Сергій народився 16 березня 1986 року в селі Уди Харківської області. Закінчив місцевий ліцей і одразу пішов працювати. Саме там, у рідному селі, зустрів кохання та одружився. Невдовзі у пари зʼявилися діти. Після весілля подружжя купило будинок у Золочеві на Харківщині та почало будувати там сімейне життя.

З початком повномасштабної війни Сергій вступив до лав добровольців і став на захист рідної землі. Воював на посаді оператора у 227-му батальйоні 127-ї окремої бригади територіальної оборони ЗСУ.

«Тато був надзвичайно працьовитим. Він працював всюди, де тільки можна було, не відмовлявся від жодної роботи – хотів, щоб ми мали все найкраще. Він був справжнім майстром на всі руки. Він ніколи не скаржився, ніколи не нарікав – просто робив усе, що потрібно. З любов’ю.

Але найбільше тато захоплювався машинами. Він ними жив, марив, розбирався у всьому до найдрібніших деталей. Я пам’ятаю, як його очі світилися, коли він щось лагодив або просто говорив про техніку. Але попри це, весь свій вільний час він віддавав нам. Йому було важливо не просто бути поруч, а бути з нами по-справжньому. Вихідні, вечори, святкові дні – усе тато проводив з родиною. Ми часто їздили разом у село, на природу, просто відпочивали. Це були найщасливіші моменти мого дитинства.

Тато був дуже доброю людиною. Він міг віддати останнє. Завжди поспішав на допомогу, навіть якщо це була ніч, мороз, дощ. У нього було велике серце. І ще більша душа. Але була в нього одна особлива мрія. Він дуже хотів стати дідусем. Часто говорив про те, як буде няньчити онуків, як буде будувати для них гойдалки, возити в село, гратися з ними, вчити, що таке добро й щирість. Йому хотілося, щоб онуки бігали по двору, а він із мамою дивився на них і посміхався. Він мріяв, щоб вони приїжджали у гості, щоб у хаті лунав дитячий сміх… Та, на жаль, це залишилося мрією. Він так і не побачив свою онуку. Це болить. Щодня. Але я знаю, що він би був найкращим дідусем на світі. Як був найкращим татом. Людина, яку я завжди носитиму в серці. Якою завжди пишатимусь. І яка, попри все, залишиться з нами: у спогадах, у словах, у наших очах», – розповіла старша донька Анастасія.

Після загибелі Сергія його рідним передали нагороди, які він не встиг побачити: орден «За мужність» III ступеня та медаль «За зразкову службу».

Поховали військового на Алеї Слави Золочівського кладовища.

Вдома на нього чекали дружина та п’ятеро дітей.