ВЕТЕРАН
ВІЙСЬКОВА ІСТОРІЯ – галузь історичної науки, що вивчає в хронологічній послідовності причини, хід, рушійні сили і наслідки війн (збройних локальних конфліктів), розвиток воєнного мистецтва, думки та будівництва армій. Їй підпорядковані такі спеціальні історичні дисципліни: воєнні історіографія, археографія, археологія, джерелознавство, статистика тощо.
Помітну роль у цьому відігравав "Український історичний журнал" (з 1957). Однак, згодом фактично всі прерогативи висвітлення військової історії в СРСР перебрав на себе Інститут воєнної історії Міністерства оборони СРСР, заснований 1967 у Москві (друкований орган - "Военно-исторический журнал").
Сьогодні українські фахівці з військової історії концептуально переглядають напрацювання воєнно-історичної науки минулих років.
ВЕТЕРАН
«Переговори з окупантами на твоїй землі можуть тривати не довше автоматної черги»
Василь Кук (1913-2007)
Український військовий діяч, учасник ОУН та УПА, Головнокомандувач УПА з 1950 по 1954 рік
Як Москва здолала УПА. Повчальна історія.
СРСР від самих початків мав всього значно більше ніж повстанці: зброї, людей, будь-яких інших ресурсів. Тривалий спротив УПА опирався на найважливішому ресурсі, яким володіла саме підпільна армія і якого не було в совєтів - довіра між вояками та цивільним населенням. Повстанці для місцевих були «нашими хлопцями», своїми. Бо справді більшість із них ще вчора були їх сусідами, родичами, які жили поруч, перш ніж їм довелося взяти до рук зброю вони разом працювали, святкували, часом сварилися, потім мирилися.
Той хто воював мав мати зброю, набої, їжу, інформацію. Все це він отримував від тих, хто не пішов «у ліс». Тому, що ці останні, яких звісно було і мало бути більше (для забезпечення одного партизана потрібно близько 8 цивільних) вірили, поважали і шанували кожного, хто відважився захищати їх, ризикуючи життям. Вояки теж довіряли тим від кого отримували життєво важливі ресурси, не лише тому що ними були їх близькі та родичі, а й тому що розуміли від них залежить чи збережеться потенціал для боротьби, усвідомлювали, щоб без підтримки «села» не стане «лісу».
Але дуже швидко це усвідомили і совєти. Тому спрямували свої зусилля на те аби знищити взаємну довіру між повстанцями і населенням. Для цього, використовуючи залякування чи підкуп, вербували агентуру серед місцевих мешканців, які почали здавати підпільників. Це було не просто в середовищі, де всі про всіх все знали (бо жили поруч і все бачили), але чекісти мали час і натхнення тому продовжували тиснути. А ще - поширювати брехню про масові зради, про те, що вже кожен другий на селі співпрацює з ними. Спершу вербовка здійснювалася таємно, аби ніхто не бачив навіть, що відбувся контакт. Потім у відділення НКВД стали викликати майже кожного, робили це публічно щоб бачили інші. Через це перейшло сотні мешканців кожного села. Хтось справді погодився на співпрацю, більшість - ні. Але ніхто крім чекістів не знав, хто саме став агентом. Тому почали підозрювати кожного. Недовіра ширилася як вірус між тими, хто вчора разом працював і допомагав підпіллю. Страх допомагав поширенню. Ціна зради була дуже висока. Для тих хто допомагав УПА вона могла означати вислання на Сибір усієї сім’ї, для повстанців - просто смерть. Тому зрадників підпільники жорстоко карали - страчували, аби інші не відважувалися на таке. З часом почала зростати кількість тих, хто став жертвою помсти незаслужено, кого успішно підставили під удар підпілля. «Хлопців з лісу» почали боятися на селі. Тим паче, що часто ті, хто вбивали справді були не «нашими», а перевдягнутими чекістами, які свідомо робили брутальні злочини проти місцевого населення дискредитуючи УПА.
Поступово параноя паралізувала нормальний звʼязок між мешканцям одного села та між селом і лісом. Вона як іржа розʼїдала єдність, яка була фундаментом боротьби. Ніхто вже не знав хто свій, а хто зрадник. Своїх перестали бачити, зрадників помічали всюди. Підпілля втратило базу, яка живила його і почало згасати. Чекістам залишилося провести остаточну зачистку.
Памʼятаймо: Москва як ніхто вміє ділити, щоб нищити.
10 months ago | [YT] | 0
View 0 replies
ВЕТЕРАН
🇺🇦Харченко Євген 🇺🇦
Народився (1 лютого 1987 р-н - 29 серпня 2014 ) уродженець міста Київ. Закінчив київську школу № 305. Здобув освіту в Національній академії внутрішніх справ України, закінчив юридичний факультет. Під час Євромайдану брав участь у протестних акціях.
Після анексії Криму рф вирішив піти добровольцем до Національної гвардії України. З червня 2014 року служив штурмовиком у розвідувальній групі батальйону «Донбас».
Загинув 29 серпня 2014 року, під час виходу так званим «зеленим коридором» з Іловайського котла. Пожежна машина, в якій перебував Євген, рухалась в автоколоні батальйону «Донбас» із села Многопілля до села Червоносільське. На околиці останнього машина натрапила на позицію російського танку Т-72 зі складу 6-ї окремої танкової бригади збройних сил Росії. Боєць був нагорі пожежної машини з РПГ-7, коли танк прямим попаданням влучив у неї. Разом з Євгеном тоді загинули Павло Петренко («Бані»), Сергій Петров («Тур»), Андрій Журавленко («Восьмий»), Сергій Ковєшніков («Бірюк»), Михайло Данів («Ахім») та Андрій Щербіна («Портос»). Коли намагався полагодити один з автотранспортних засобів батальйону та відстрілювався, загинув від кулі снайпера молодший сержант Іван Ганя.
Був упізнаний родичами та похований 21 вересня в Бортничах, історичній місцевості Києва.
У героя залишились батьки і брат.
Захисник нагороджений Орденом «За мужність» III ст. (посмертно) (31 жовтня 2014) — за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі.
В Києві є вулиця Євгенія Харченка.
Вічна пам'ять та Шана Герою України!
10 months ago (edited) | [YT] | 1
View 0 replies
ВЕТЕРАН
10 months ago | [YT] | 0
View 0 replies