Ірина Хроменко

26 липня виповнюється 140 років від дня народження французького письменника Андре Моруа (1885 - 1967)

Андре Моруа: оповідач людських доль
Уявіть собі письменника, який умів не просто розповідати історії, а влучно та делікатно торкатися найтонших струн людської душі. Саме таким був Андре Моруа, справжнє ім’я якого — Еміль Саломон Вільгельм Ерцог. Народжений у Франції в 1885 році в ельзаській родині, він поєднав у собі точність німецького духу й витонченість французької культури. Його життєвий шлях був настільки багатогранним, що сам по собі міг стати сюжетом для роману.
Під час Першої світової війни Моруа служив офіцером зв’язку, а після — обрав шлях літератури. Його перший великий успіх — роман «Безсмертна історія» (1922) — одразу зробив його популярним у Франції та за її межами. Але справжнє покликання Моруа — біографії, і не звичайні, а такі, що читаються як глибокі психологічні романи. Він писав про Байрона, Гюго, Бальзака, Жорж Санд, Дізраелі, Наполеона. Та він не просто описував факти — він оживляв своїх героїв, ніби вони були його знайомими, близькими.
Моруа мав рідкісний талант — розуміти людей. Його твори — це роздуми про любов, війну, родину, призначення людини. Його стиль — елегантний, ясний, щирий. Він ніколи не моралізував, але змушував замислитися. Один із найвідоміших його творів — «Листи незнайомці», у яких він звертається до вигаданої дівчини, але насправді — до кожного читача, що шукає сенс у хаосі життя.
За життя Моруа був обраний до Французької академії — однієї з найпрестижніших інституцій у країні. Та навіть отримавши офіційне визнання, він залишився скромним, уважним до людей і вірним читачам.
Андре Моруа — це письменник, який навчив мільйони читачів краще розуміти не лише інших, а й себе. Його книги — це дзеркала, у які дивишся і знаходиш відповіді на власні питання. Саме тому він живий у серцях навіть сьогодні.

Цитати із творів Андре Моруа:

"Життя — це не те, що ми переживаємо, а те, що ми пам’ятаємо."
"Час — це єдиний скарб, який ми маємо, і найстрашніше, що ми марнуємо його так легко."
"Кохання починається з ілюзії й закінчується знанням — саме тому воно болюче."
"Справжнє кохання — це коли тобі більше нічого не потрібно, окрім того, щоб бути поряд."
"Характер — це доля. Ми стаємо тими, ким змушує нас бути наша природа."
"Люди частіше бояться змін, ніж самих нещасть."
"Немає ворога більш жорстокого, ніж колишній друг".
"Книга — це машина часу: вона дозволяє нам жити тисячі життів, не виходячи з кімнати."
"Старість - це дурна звичка, на яку в активних людей немає часу".
"Мистецтво старіння полягає в тому, щоб бути для молодих опорою, а не перешкодою, учителем, а не суперником, … розуміючим, а не байдужим".
"Любити хороших людей, що оточують мене, уникати поганих, радіти добру, гідно зносити зло, уміти забувати – ось у чому мій оптимізм".
"Ніколи не говоріть про себе нічого поганого. Це зроблять за вас ваші друзі".

Skip the Carousel

1 2 3 4 5

3 months ago | [YT] | 4

Ірина Хроменко

29 червня виповнюється 125 років з дня народження Антуана де Сент-Екзюпері

Антуан де Сент-Екзюпері і його Троянда
…Вони познайомилися у 1930 році в Аргентині, в Буенос-Айресі, куди Сент-Екзюпері перевели з підвищенням на посаду технічного директора компанії «Аеропоста Аргентина». На той час 30-літній А. де Сент – Екзюпері вже був відомою у Франції людиною. Після виходу в 1929 році його першого роману «Південний поштовий» вся Франція заговорила про льотчика з незвичайним письменницьким даром. Молодий, гарний, статний, Антуан на той час мав багато прихильниць, проте серед них не було тієї, яка б відповідала його ідеалу жінки. Він чекав її – незвичайну неземну, без міщанських схильностей, жінку-мрію, жінку-таємницю.
У гарну тендітну, з прекрасними неземними очима 22-річну Консуело Ґомес Карільйо він закохався з першого погляду. Його зовсім не збентежило те, що така юна особа вже встигла двічі побувати у шлюбі, а її другий чоловік, ґватемальський дипломат і письменник Енріко Ґомес Карільйо, наклав на себе руки…
Їхні стосунки розпочалися надзвичайно романтично – з палкого поцілунку в небі. Сент-Екзюпері відірвався від штурвала, схилився до Консуело і попрохав поцілувати його…
Про цю романтичну історію через багато років розповіла сама Консуело у своїх мемуарах «Спогади троянди»: «Звичайно, я відмовилася. І тоді я побачила, як перлини сліз із його очей закапали на краватку, і моє серце розтануло від ніжності. Я незграбно перегнулась і поцілувала його. У відповідь він почав нестямно цілувати мене, і так ми летіли хвилини дві-три, літак пікірував і злітав…».
Чи насправді все було так, як описала Консуело, невідомо. Молода жінка славилася своєю схильністю до фантазій, могла годинами розповідати історії, які виникали в її уяві. Друзі Екзюпері часто звинувачували Консуело у брехні, а Антуана тішила багата уява коханої (саме Консуело побачила у звичайному чоловічому капелюсі удава, який проковтнув слона). Вона принесла в його життя фантазію, казку, чарівність, легкість. Вона надихала і допомагала творити письменнику, була його музою й ангелом -охоронцем.
…Той день, коли небо побачило їхній перший поцілунок, як згадує Консуело, закінчився в будинку Сент-Екзюпері. Він шляхетно уступив їй свою постіль і до ранку не давав спати, читаючи перші розділи книги «Нічний політ», над якою саме працював у той час. Бурхливий роман з Консуело перервав роботу над книгою. І хто знає, чи повернувся б письменник до цього твору, чи побачив би світ роман «Нічний політ», якби не Консуело, яка виявила надзвичайно тверезу стійкість. Сент-Екс отримував доступ до її спальні лише тоді, коли в щілину під дверима просовував чергові 5–6 списаних аркушів рукопису.
Вона по-справжньому покохала Антуана. Її приваблювало протиріччя його натури. В ньому химерно поєднувалися хлопчик із Провансаля, який так і не став дорослим, і лицар, одержимий прагненням захищати слабкого. «Він такий великий, що мені доводиться піднімати голову, щоб подивитися йому в обличчя. Але він плаче, як дитина. Боїться, як мале дитя. Говорить, що не проживе без мене і дня. Яка жінка встоїть перед таким коханням?..»
Антуан одружився з Консуело проти волі рідних, до думок яких завжди дослухався. Почалося сімейне життя. Це було життя двох справжніх «людей світу». Вони не мали постійного житла, часто опинялися майже без засобів до існування. Але вже коли з’являлися гроші, подружжя починало гуляти. Влаштовували прийоми, позичали гроші друзям… У такі моменти Антуан купував для дружини квіти разом з візком….
Вона була чарівною й легковажною, ексцентричною й непередбачуваною. Антуану потрібно було постійно захищати й опікати її, як Маленькому принцу – свою троянду.
« - Які ви гарні!
- Справді? – тихо мовила квітка у відповідь. – І я народилася разом із сонцем…
Маленький принц здогадався, що красуня не занадто скромна, але вона була така зворушливо гарна!
- Здається, пора снідати, - за хвилю додала вона. – Будьте ласкаві, подбайте про мене…
Збентежений маленький принц знайшов поливалку зі свіжою водою і полив квітку…»
… Сімейна ідилія панувала недовго. Консуело все пізніше поверталася додому; у неї з’явилися друзі, і вона почала проводити вечори у їхньому товаристві в нічних клубах та аристократичних кафе. Жінка ставала все більш дивною й ексцентричною: на прийом графиня де Сент-Екзюпері могла прийти у лижному костюмі та гірських черевиках. На одній із вечірок вона шмигнула під стіл і провела там увесь вечір. Із-під столу час від часу лише з’являлася її рука з пустим келихом, який потрібно було наповнити вином.
Подружнє життя Консуело й Антуана з самого початку було вільним. Для Антуана тілесна вірність була абсолютно не принципова. Він сам захоплювався жінками, заводив бурхливі романи; спокійно сприймав численні романи Консуело.
Однак холоднокровність інколи полишала Екзюпері. Він змушував себе не ревнувати, але робити це було все складніше і складніше. Це трапилося в 1935 році. Якось усю ніч перед відповідальним вилетом він шукав свою дружину по нічним барам. У результаті, не виспавшись, сів за штурвал. Літак потерпів катастрофу в пустелі. Досвідченому пілотові вдалося посадити машину. Але якби не араб-бедуїн, який знайшов його посеред безкрайніх пісків, знаменитий письменник і льотчик напевне не повернувся б додому…
Сімейне життя не складалося. Кохаючи один одного, вони завдавали болю взаємними зрадами, образами, сварками, підозрами, скандалами, про які говорив увесь Париж. Їм було тяжко разом, але й жити один без одного не могли. Вони розлучалися й поверталися знову.
Антуан прощав своїй Консуело спалахи гніву, під час яких вона кричала, що мріє зарізати його. За ними він бачив прояви справжнього кохання, за зрадами – слабкість, за безумством – раниму душу. В його уяві вона залишалася ніжною, тонкою, поетичною.
Він звинувачував себе у сімейних бідах і непорозуміннях з Консуело.
«Мені не треба було її слухати… Ніколи не треба слухати квітів. Треба дивитися на них і дихати їхніми пахощами. Моя квітка сповнила пахощами всю мою планету, а я не вмів тішитися нею. Ота розмова про тигрячі пазурі мала б зворушити мене, а я розсердився…
Тоді я ще нічого не розумів! Треба було судити про все по її вчинках, а не по словах. Вона дала мені свої пахощі, осяяла мене. Я не повинен був тікати! За тими наївними хитрощами я мав би вгадати ніжність. У квітів так багато суперечностей! Але я був надто молодий, щоб уміти любити».
До початку Другої світової війни Антуан був уже надломленою людиною; його виснажило особисте життя. Він шукав утіхи в інших жінках. Але залишити Консуело не міг – він її кохав, а кохання завжди подібне божевіллю.
Піти від Консуело він міг тільки на війну. В 1940 році Сент-Екзюпері пілотує висотний розвідник «Блох» і знову насолоджується швидкістю, свободою і хмаринками розривів зенітних снарядів навколо свого літака.
Але фронт прорваний, німецькі танки рвуться до Парижа, дороги забиті натовпами біженців. Антуан емігрує в США. Він не може жити в окупованій країні.
Консуело залишилася в Європі. Вона приїхала до нього у квітні 1942 року, коли Екзюпері отримав від видавництва «Рейналь і Хічкок» пропозицію написати дитячу книгу. Консуело, як раніше, оточила чоловіка піклуванням, поки він писав свій, можливо, самий знаменитий твір. Вона зняла просторий будинок в Нортпорті, обладнала для чоловіка кабінет, смажила йому яєчню в три ранку...
Час, коли Екзюпері працював у Нортпорті над «Маленьким принцем», залишився в пам’яті Консуело як самий щасливий період у їхньому житті. Вона говорила, що хотіла б так жити завжди. Консуело вірила, що тепер її Тоніо виконає свою давню обіцянку – «ніколи її не залишати».
Але вона помилялася. Екзюпері пише «Маленького принца», дуже схожого на останнє «Прощай!» За два дні до того, як вирушити на війну, він заздалегідь написав розгорнуте любовне послання дружині: «Зітчи мені плащ із твого кохання, Консуело, і жодна куля не зачепить мене!».
« – Прощавайте,– мовив він квітці.
Красуня не відповіла.
– Прощавайте,– сказав він ще раз.
Вона кахикнула. Не від застуди.
– Я була нерозумна,– озвалася нарешті квітка.– Даруй мені. I спробуй бути
щасливим.
I ні слова докору. Маленький принц був вражений. Стояв, збентежений і знічений, з скляним ковпаком у руці. Не розумів, звідки ця погідна ніжність.
– Авжеж, я люблю тебе,– почув він.– Моя вина, що ти цього не знав. Але це пусте. Ти був такий самий дурненький, як і я. Спробуй знайти свою долю...»
…Його життя обірвалося 31 липня 1944 року над Атлантикою. Майор Сент-Екзюпері не повернувся з бойового вилету...
«– Я житиму на одній із зірок, я там сміятимусь, і коли ти подивишся вночі на небо, це буде так, наче всі зорі сміються. Ти матимеш зорі, що вміють сміятися!»
Протягом багатьох років Консуело не могла повірити, що її чоловіка немає в живих. Вона розмовляла з ним, писала йому листи, запевняла, що вночі чує його подих. «Він часто залишав мене одну, – вперто повторювала вона, – але завжди повертався…»
Офіційні біографи вважають, що шлюб з Консуело був трагедію життя Антуана де Сент-Екзюпері. Тих, хто стверджує, що без цієї маленької жінки не було б великого письменника, значно менше. Але всі сходяться на тому, що Антуан і Консуело дійсно кохали один одного. «Мені достатньо білої скатертини, квітки і звука ваших кроків», – говорила йому Консуело. «Коли я лечу серед зірок і бачу вдалині вогники, я говорю собі, що це моя маленька Консуело кличе мене…» – писав їй у листі Антуан.
Антуан де Сент-Екзюпері залишив нам у своїй казці для дорослих істину, яку кожному варто сприйняти усім серцем: «Якщо ти любиш квітку, що є одна-єдина у світі і тільки на одній з мільйонів і мільйонів зірок, цього досить: дивишся на зорі і почуваєш себе щасливим»…

4 months ago (edited) | [YT] | 4

Ірина Хроменко

«Шекспірівське питання»

«Шекспірівське питання» – це та таємниця, яка не дає спокою багатьом поколінням людей. Людський розум не може побороти сумнівів: чи справді Вільям Шекспір із невеликого англійського міста Стретфорд-на-Ейвоні є автором численних геніальних творів?
Такі сумніви виникли не на порожньому місці. Твори того, кого ми знаємо як Вільям Шекспір, дають підстави уявляти їхнього автора людиною, яка мала ґрунтовні пізнання в багатьох галузях науки: в юриспруденції, риториці, літературі, музиці, ботаніці, медицині, військовому й морському ремеслах та ін. Письменник володів гігантським об'ємом активної лексики – від 20 до 25 тисяч слів!
Автор геніальних п'єс добре знав французьку мову, італійську, латинь, розбирався в грецькій, чудово орієнтувався в історії Англії, в стародавній історії, міфології, географії, в багатьох питаннях державного управління, був обізнаний з побутом високопоставлених кіл тодішнього англійського суспільства, знайомий з придворним етикетом, родоводами, мовою знаті. Отже, твори Шекспіра характеризують їхнього автора як особу надзвичайно ерудовану та високоосвічену.
Як відомо, Вільям Шекспір навчався лише в граматичній школі у Стретфорді. За деякими джерелами, він її навіть не закінчив. Інших можливостей для навчання Шекспір не мав, оскільки бібліотек за його часів не існувало. Можна, звичайно, зробити припущення, що Вільям Шекспір був надзвичайно геніальною людиною, проте джерело його знань залишається все ж не з’ясованим.
Шекспірівське питання, яке розділило учених усього світу на стретфордійців (прихильників В.Шекспіра) та антистретфордійців, які вважають, що під іменем Шекспіра творила інша людина, і сьогодні не втратило своєї гостроти. Десятки відомих учених продовжують свої дослідження, щоб розгадати одну із найбільших культурних загадок світу…
А першою, хто присвятив своє життя пошукам істини, можна вважати Делію Бекон (1811-1859), американську шкільну вчительку та журналістку, невіра якої в Шекспіра як автора світових творінь була фанатичною.
Підтвердження своїх сумнівів вона шукала скрізь – навіть у словах епітафії на могилі В.Шекспіра в церкві Святої Трійці в Стретфорді-на-Ейвоні: «О, друже, я Христом прошу: Тут не копай, де я лежу. Блажен будь, як прийшов без злості, Й будь проклят, хто б чіпав ці кості».
«Так міг сказати лише той, хто забрав з собою в могилу велику таємницю», – розмірковувала журналістка. Маючи авантюрний характер, Делія вирушила в Стретфорд для того, щоб розкопати могилу Шекспіра, де вона очікувала знайти рукописи, які б відкрили таємницю великої містифікації. Вона найняла робочих, які вночі під її керівництвом почали розкопувати могилу Вільяма Шекспіра. Проте потривожити прах великого драматурга дивній дослідниці не дали місцеві охоронці. Для Делії Бекон її розслідування закінчилися трагічно. Вона потрапила до психіатричної лікарні, в якій перебувала до кінця свого життя.
Дивні слова епітафії «…будь проклят, хто б чіпав ці кості» виявилися пророчими…

9 months ago (edited) | [YT] | 3