Фізика Онлайн

30 листопада 1954 року, приблизно о 12:46 за місцевим часом неподалік від міста Силакоги, штат Алабама, США впав метеорит. Багато свідків у трьох штатах бачили яскравий вогненний болід, що пролетів небом, залишаючи за собою слід. Вибухнувши в повітрі, метеорит розпався на уламки. Один з фрагментів метеорита, розміром з грейпфрут і вагою близько 3,8 кг, пробив дах будинку Ходжесів, пролетів крізь стелю, відскочив від великого дерев'яного радіоприймача і влучив Енн Елізабет Ходжес у стегно. Вона стала першою документально підтвердженою людиною, яку поранив метеорит, і яка вижила.
Енн Ходжес не отримала серйозних травм, але удар залишив великий "футбольний" синець. Її доставили до лікарні, але більше для того, щоб заспокоїти, ніж через фізичні ушкодження.
Спочатку уламок метеорита, який став відомим як фрагмент Ходжес, було конфісковано військовими з авіабази Максвелл-Гюнтер, але пізніше був повернутий. Власник будинку, Берді Гай, який також претендував на космічний камінь, щоб компенсувати майнові збитки, подав позов. Після річної судової тяганини він поступився правами власності сімейству Ходжесів за 500 доларів, але на той момент інтерес до метеориту згас. Від початкових пропозицій в 5500 доларів не залишилося і сліду. Зрештою у 1956 році жінка продала метеорит Музею природної історії штату Алабама в місті Таскалуза за 25 доларів, на превеликий жаль свого чоловіка.
Сама подія кардинально змінила життя Енн Ходжес. Вона миттєво стала знаменитістю. Її фотографії з синцем облетіли весь світ, а поштова скринька була завалена листами, на які ніхто не відповідав. Трохи згодом американці змогли навіть її побачити в ігровому шоу «У мене є секрет» (I've Got a Secret). За словами чоловіка, увага перетворила сором'язливість дружини на соціальну тривожність і їй довелося боротися з посттравматичним стресовим розладом (ПТСР). Енн і Юджин розлучилися в 1964 р.
Хондритами називають кам'яні метеорити, що містять хондри - сферичні або еліптичні утворення переважно силікатного складу розміром до 1 мм в діаметрі. Метеорит Силагока відносився саме до найпоширеніших хондритових метеоритів, які становлять близько 90 % усіх кам'яних метеоритів.
На даний час його уламок, який влучив в Ходжес, є чи не єдиним абсолютно достовірно задокументованим метеоритом з кількох відомих, що влучили в людину.

📺 Відео за участі Енн Елізабет Ходжес можна переглянути в новинах астрономії 1954 року за посиланням: https://youtu.be/01aTMoODiBk

Skip the Carousel

1 2 3 4

1 week ago (edited) | [YT] | 14

Фізика Онлайн

10 вересня 1954 року о 22:30 сторож залізниці Маріус Девільд, який жив у будинку біля колій неподалік від залізничної станції в Куарублі, департамент Норд, Франція, раптом почув, як несамовито загавкала його собака. Він саме з дружиною переглядав телепередачу і не відразу заспішив псу на допомогу. Втім той не вгамовувався і зрештою господар, взявши в руки ліхтар, вийшов на вулицю. Він підійшов до паркану і помітив на колії щось схоже на віз з сіном. Але, підсвітивши об`єкт, заціпенів від несподіванки.
Пізніше Маріус Девільд свідчив про наступне: «Дві істоти, яких я ніколи раніше не бачив, були всього за кілька футів від мене... Той, який був найближчий, повернувся в мій бік. Світло від лампи відбивалось від скла або металу в тому місці, де повинна була знаходитися його голову. Мені здалося, що його голова одягнена в шолом пілота. Хоча насправді дві істоти були одягнені в суцільний костюм, як у водолазів. Вони були дуже маленького зросту, мабуть, менше 1 м, але у них були дуже широкі ступні і шолом. "Голова" в ньому здавалася величезною. Я бачив їхні ноги, маленькі пропорційно їхньому зросту, але я не бачив жодної зброї. Я навіть не знаю, чи була вона в них».
Істоти швидко чкурнули геть до об`єкта на колії, застрибнувши у відчинені двері. Після цього той відразу злетів у небо і, моргаючи різними кольорами, зник без сліду.
Маріус Девільд прийшовши до тями відразу кинувся шукати поліцейських. І не даремно. З настанням дня обстеження місця події дало більше подробиць: невеликі камені під залізничними коліями були обвуглені довкола широкої шестиметрової западині. Шпали між сталевими коліями також мали деякі симетричні позначки. Крім того, кілька місцевих жителів заявили, що бачили предмети та істот, схожі на ті, свідком яких був Девільд.
Інцидент у Кварублі став одним з чисельних в цілій серії подібних, яку назвали Великою європейською хвилю НЛО 1954 р. Ця подія суттєво відрізнялася від попередніх американських спостережень в 1952, перетворивши феномен "літаючих тарілок" з переважно американського явища на глобальний. Хвиля прокотилася континентом з кінця літа до осені, привернувши увагу мільйонів людей та спричинивши масовий психоз.
Найбільш інтенсивні спостереження відбувалися у Франції та Італії, хоча звіти надходили й з інших країн, включаючи Велику Британію, Швецію, Бельгію та Нідерланди. З'явилися численні повідомлення про так звані близькі "контакти третього роду" — тобто, зустрічі з істотами чи пілотами НЛО. Це були переважно невеликі гуманоїдні фігури, часто описані як "маленькі люди" в дивних скафандрах. Свідки повідомляли, що після прольоту НЛО на місцях спостережень були виявлені фізичні сліди: прим'ята трава, спалені ділянки землі, а іноді — навіть дивні, тонкі нитки, відомі як "волосся ангела" (angel hair).
27 жовтня 1954 року на піку Європейської хвилі НЛО трапилася подія, яку було неможливо пояснити побрехенька окремих свідків або масовим психозом. Відразу після перерви у матчі місцевих команд «Фіорентина» та «Пістойзе» десятки тисяч уболівальників, футболісти та навіть судді раптом завмерли від здивування. «Стадіо Артемі Франчі» затих, спостергіаючи в небі групу невпізнаних літаючих "яйцеподібних" та «сигароподібних» об`єктів. Гра була призупинена через те, що глядачі побачили щось у небі, йдеться у звіті арбітра про матч. Усі були абсолютно шоковані.
Жодних фото- або відеодоказів події не збереглося, але зате були тисячі живих свідків. Серед натовпу була Джіджі Боні, фанатка «Фіорентини», яка свідчила що «вони рухалися дуже швидко, а потім просто зупинилися. Все це тривало кілька хвилин. Я охарактеризувала б їх як кубинські сигари. Своїм зовнішнім виглядом вони нагадали мені кубинські сигари. Я думаю, що вони були інопланетянами. Це те, у що я вірю, і я не можу дати собі іншого пояснення».
Сцена була частково схожа на початок вторгнення надволодарів з роману «Кінець дитинства» Артура Кларка. Втім за кілька хвилин «надволодарі» передумали і зникли, залишивши по собі клапті дивної ниткоподібної липкої речовини білого кольору, що вкрила собою дахи довколишніх будинків. ЇЇ відразу охрестили «волоссям ангела». За годину, немов сніг, це «волосся» зникло без сліду.
Речовину, яку свідки описували як схожу на вату або павутину, було важко зібрати, оскільки вона розпадалася при контакті. Проте журналіст флорентійської газети La Nazione Джорджо Батіні зібрав кілька зразків, намотавши їх на сірникову паличку, та відніс в Інститут хімічного аналізу при Флорентійському університеті. Лабораторія, очолювана професором Джованні Каннері, піддала матеріал спектрографічному аналізу і дійшла висновку, що він містить бор, кремній, кальцій і магній і не є радіоактивним. На жаль, це не дало якихось переконливих відповідей, а сам матеріал в процесі досліджень був знищений.
Зрештою, явищу було знайдено єдине можливе раціональне пояснення. «Волосся ангела» ні що інше, як клапті павутини, яку використовують зграї павуків в північній півкулі у вересні-жовтні для своєї міграції. Об`єднавшись разом, павуки отримують велику купу цієї речовини в небі і катаються на ній, переміщуючись на далекі відстані. Вони просто літають за вітром на висоті 14 000 футів над землею. А, коли сонячне світло відбивається від павутини, спостерігаються всілякі підозрілі візуальні ефекти. В цій гіпотезі є лише одне слабке місце, яке пов`язане з нехарактерним для павутини хімічним складом «волосся ангела» . Справа в тому, що павутинний шовк - це білок - органічна сполука, що містить азот, кальцій, водень і кисень - а не елементи, які, як повідомлялося, були виявлені в зразках. Втім, якщо цей клубок павути уже не розплутати, нехай буде як є.

Унікальні кадри цієї та інших новин астрономії 1954 року можна переглянути в відео за посиланням: https://youtu.be/01aTMoODiBk
📺

Skip the Carousel

1 2 3

2 weeks ago | [YT] | 19

Фізика Онлайн

На початку 1950-х у радіоастрономії було відкрито кілька дуже потужних радіоджерел, одне з яких було ототожнено з Крабоподібною туманністю (M1, Crab Nebula), залишок наднової тисячолітньої давності. Її яскраве радіовипромінювання не вкладалося у класичні уявлення про "теплову" природу, яка спричиняла, до прикладу, радіовипромінювання розігрітого газу чи, навіть, поверхонь планет Сонячної системи та їх супутників. Потрібне було нове пояснення.
У вересні-жовтні 1954 р. Йосип Шкловський, уродженець українського міста Глухів, опублікував у радянських наукових журналах роботу, в якій вперше запропонував інтерпретацію радіовипромінювання Крабоподібної туманності як результату так званого синхротронного випромінювання.
Синхротронне випромінювання — це випромінювання електромагнітних хвиль яке має місце, коли заряджені частинки (електрони), що рухаються з релятивістськими швидкостями, зазнають прискорення, перпендикулярного їхній швидкості.
Шкловський припустив, що світіння туманності виникає, коли релятивістські електрони (електрони, що рухаються зі швидкістю, близькою до швидкості світла) обертаються по спіралі в сильному магнітному полі. Внаслідок цього обертання вони випромінюють енергію в широкому діапазоні довжин хвиль — від радіо до видимого світла.
Він також припустив, що ці релятивістські електрони постійно поповнюються з якогось внутрішнього джерела, що підтримує світіння туманності. Цим джерелом пізніше був ідентифікований пульсар діаметром близько 10 км у центрі туманності.
Теорія синхротронного випромінювання також передбачала, що випромінювання має бути сильно поляризованим. Це передбачення цього ж року було експериментально підтверджено спостереженнями, проведеними українським астрономом Віктором Домбровським та, незалежно від нього, грузином Михайлом Вашакідзе. Вони зафіксували сильну поляризацію світла Крабоподібної туманності, підтвердивши тим самим синхротронну природу синюватого світіння її центральної області.

Докладніше про цю та інші новини астрономії 1954 року можна дізнатися за посиланням: https://youtu.be/01aTMoODiBk
📺

Skip the Carousel

1 2 3 4 5

3 weeks ago | [YT] | 18

Фізика Онлайн

24 липня 1954 року в Дослідницько-конструкторському бюро №1 (ДКБ-1), яке очолював Сергій Павлович Корольов, було завершено ескізний проєкт майбутньої міжконтинентальної балістичної ракети (МБР) Р-7 або просто «сімки». Відповідно до початкового проєкту, МБР зі стартовою масою 280 т і довжиною 34,2 м повинна була доставити головну частину (ГЧ) масою 5,4 т на відстань 8240 км.
Р-7 розроблялась, як двоступенева ракета з п’ятьма блоками: центральним «А» довжиною 26,5 м (другий ступень) і чотирьох циліндричних бічних («Б», «В», «Г» і «Д») довжиною по 20,92 м кожен (перший ступень). Всі блоки оснащувались рідинними ракетними двигунами на паливі у вигляді суміші рідкого кисню та гасу. Запуск всіх двигунів обох ступенів на старті здійснювався одночасно. Причина: на той момент у розробників ракети не було впевненості в можливості надійного запалювання двигунів другого ступеня на великій висоті.
Спочатку МБР Р-7 передбачалося укомплектувати термоядерним зарядом РДС-6с потужністю 1,5 Мт та масою 3,4 тонни, але в результаті проведених в листопаді 1955 року випробувань водневої бомби, побудованої за новим принципом стиснення, з'явилася можливість створити заряд для ракети Р-7 ємністю близько 2 Мт при масі 2,9 т. Зниження ваги дозволило збільшити дальність польоту ще на 200-300 км.

«Сімка» з`явилася, як наслідок еволюції лінійки ракет, що почалася з модифікованої німецької ракети V-2. Вперше балістична рідкопаливна ракета Р-1 вдало стартувала і потрапила в задану ціль на відстані 300 км 10 грудня 1948 року з полігону Капустін Яр. Її наступна модифікація Р-1А призначалась для запуску по вертикальній траєкторії на висоту до 100 км з метою проведення геофізичних досліджень. Ще одна версія Р-1В відправила в суборбітальний політ перших «космічних собак» - Дейзіка і Цигана.
21 жовтня 1950 року відбувся перший запуск серійної версії одноступеневої балістичної ракети Р‑2 (прицільна дальність 600 км).
У 1953 році були здійснені перші пуски ракети Р-5 з дальністю польоту 1200 км, а її модифікація - Р-5М стала першою в світі ракетою-носієм з атомним зарядом.
Всі ці розробки були справою рук команди Корольова з ДКБ-1. Тому цілком логічно, що втілення в життя ідеї створення міжконтинентальної балістичної ракети з відокремолюваною головною частиною дальністю до 10 000 км довірили теж йому.
Хоча першочерговою причиною її створення стала реалізація військово-політичного завдання гарантованої оперативної доставки ядерного заряду на територію головного потенційного противника – США, уже на етапі підготовки проєкту пропонувалось в перспективі використовувати ракету Р-7 для запуску штучних супутників Землі та космічних апаратів на інші планети. Що й було зроблено 4 жовтня 1957 року, коли ракетоносій з сімейства «Сімки» відправив на орбіту перший штучний супутник Землі.

Докладніше про цю та інші новини астрономії 1954 року можна дізнатися за посиланням: https://youtu.be/01aTMoODiBk
📺

Skip the Carousel

1 2 3

1 month ago (edited) | [YT] | 20

Фізика Онлайн

Якщо ви хочете дізнатися про різні розміри об’єктів у нашому Всесвіті, відвідайте цей веб-сайт: www.htwins.net/scale2/.
Оберіть українську мову, натисніть Початок і переміщуйте повзунок ліворуч або праворуч, щоб побачити більші або менші об’єкти. Теж саме можна робити коліщатком миші.
Якщо ви хочете дізнатися більше про один із зображених об’єктів, просто натисніть на нього. Приємного перегляду.

Посилання повторно: www.htwins.net/scale2/

1 month ago (edited) | [YT] | 17

Фізика Онлайн

У червні 1954 року у видавництві Doubleday, Нью-Йорк Айзек Азімов опубліковав науково-фантастичний роман «Сталеві печери». Ця детективна історія з`явилася, як спроба автора адаптувати жанр наукової фантастики до романів з елементами кримінальних розслідувань.
3000 рік нашої ери. Планета Земля. Відкриття, що призвели до початку гіперкосмічних подорожей уже позаду і 50 планет-світів, відносно близьких до Землі, уже колонізовані. Це так взані «світи Спейсера», які мають низьку щільність населення (в середньому по сто мільйонів кожен) і, стикаючись з браком робочої сили, активно використовують працю роботів. Тим часом матуся-Земля перенаселена вісьмома мільярдами людей, що втричі перевищує показник 1950-х років Азімова, роботам не толерує.
Сюжет розгортається у одному з гігантських міст-куполів що носять назву"сталеві печери". Це безкраї міські комплекси, вкриті величезними куполами, в яких проживають десятки мільйонів людей. В цьому перенаселеному, замкнутому світі панує агорафобія — страх перед відкритим простором.
Поруч з землянами в одному з районів за межами захистного купола живуть "космоніти" — нащадки тих землян, які колись колонізували п'ятдесят планет-світів Спейсера. Космоніти зневажають землян за їхню скученість і застарілий спосіб життя та мислення.
Головний герой роману — детектив Елайдж Бейлі. Він працює в земній поліції та має репутацію цинічного, але талановитого слідчого. Одного разу його викликають розслідувати вбивство високопоставленого космоніта, що сталося просто біля його помешкання у Нью-Йорському космотауні. Це вбивство загрожує повномасштабною кризою між двома цивілізаціями.
Щоб допомогти у розслідуванні, Бейлі отримує незвичайного напарника — робота-андроїда на ім'я Р. Деніел Оліво. Він настільки досконалий, що майже не відрізняється від людини. Проблема в тому, що Бейлі, як і більшість землян, не довіряє роботам і відчуває до них відразу. За сюжетом напарникам доведеться подолати взаємну недовіру та розкрити справу, яка виявляється набагато складнішою, ніж здається на перший погляд.
"Сталеві печери" — це глибоке дослідження соціальних та філософських питань, які зосереджені довкола ксенофобії (відкритої ненависті людей до чужинців-космонітів та роботів), взаємодії людини з високими технологіями та майбутнього, яке неможливе без освоєння космосу.
Крім цього це перший цілісний роман, в якому Айзек Азімов вперше експлуатує добре відомі на тепер Три закони робототехніки. До цього він посилався на них лише в оповіданнях, перше з яких з`явилося ще в 1942 році. Три закони робототехніки - базові директиви, які за замовчуванням «вшиті» у саму логіку мислення і поведінки роботів.
Ось як вони були сформульовані Азімовим:
Робот не може завдати шкоди людині або через бездіяльність допустити, щоб людині було завдано шкоди.
Робот має виконувати накази, які дає людина, якщо тільки ці накази не суперечать Першому Закону.
Робот повинен дбати про власну безпеку, доки це не суперечить Першому або Другому Закону.
Ці три принципи «хребет» усіх попередніх і наступних оповідань та романів Айзека Азімова про роботів.

Усього детектив Елайдж Бейлі та людиноподібний робот Р. Деніел Оліво з'являються у трьох романах та одному оповіданні, які разом утворюють серію про роботів, що є частиною більшого циклу "Галактична історія" Айзека Азімова, в якому час ”Сталевих печер” належить до набагато більш ранньою історії, що передувала підйому та розквіту Галактичної Імперії.
На початку 2025 року з`явилася новина про намір Джона Рідлі (Оскар за сценарій до «12 років рабства») екранізувати «Сталеві печери». Будемо сподіватися і з нетерпінням очікувати прем`єри.

Докладніше про цю та інші новини астрономії 1954 року можна дізнатися за посиланням: https://youtu.be/01aTMoODiBk
📺

Skip the Carousel

1 2 3 4 5

1 month ago (edited) | [YT] | 14

Фізика Онлайн

30 червня 1954 року жителі окремих регіонів України могли спостерігати рідкісне астрономічне явище - повне сонячне затемнення. Це було друге за ліком в 20-му столітті. Перше пройшлося Подніпров’ям через кілька тижнів після початку Першої світової війни у 1914 році.
Смуга повного затемнення шириною приблизно 100-150 км почалася на півночі США і Канади, перетнула Північну Атлантику, Скандинавію, Східну Європу та Азію. В Україні вона пройшла через центральні та східні регіони. Зокрема, смуга повної фази затемнення охопила такі великі міста, як Київ, Полтава та Харків. Жителі цих та навколишніх міст та містечок мали змогу спостерігати, як Місяць повністю закриває Сонце.
Затемнення 1954 року стало важливою подією для наукової спільноти. Багато обсерваторій та дослідницьких груп готувалися до нього заздалегідь, щоб вивчити сонячну корону — зовнішній шар атмосфери Сонця, який видно лише під час повного затемнення. Зокрема, у Київській астрономічній обсерваторії були виготовлені спеціальні прилади, такі як трикамерний астрограф і дифракційний спектрограф, для спостереження затемнення. Ці інструменти дозволили отримати цінні дані про фізичні процеси на Сонці.
Ось серія з 4-х фотографій сонячного затемнення 30 червня 1954 р., відзнятих в Київській університетській астрономічній обсерваторії з одною та двома експозиціями.

Сонячне затемнення — астрономічне явище, яке полягає в тому, що Місяць проходить між Землею та Сонцем, таким чином повністю або частково закриваючи вид на Сонце з невеликої частини Землі. Під час повного затемнення диск Сонця повністю закритий Місяцем. При часткових і кільцевих затемненнях закрита лише частина Сонця. На відміну від місячного затемнення, яке можна спостерігати з будь-якої точки нічного боку Землі, сонячне затемнення можна спостерігати лише з відносно невеликої ділянки поверхні планети.
Місця спостереження сонячного затемлення – це тінь від Місяця на поверхні Землі. Місячна тінь має дві основні зони: темну центральну, де затемнення повне, і світлішу зовнішню, де воно часткове. Обидві мають конусоподібну форму — і тінь, і півтінь.
Один з ще живих свідків, який спостерігав 30 черня 1954 р. повне сонячне затемнення в США пригадує: «Я бачив це в Річфілді, штат Міннесота, мені було всього 6 років. Наша сім'я зібралася з сусідами в місці, звідки відкривався гарний вид на схід сонця… Пташки співали, але пам'ятаю, коли почало сутеніти, пташки перестали співати. Ми використовували копчене скло яке, я припускаю, зробив мій тато, щоб дивитися на сонце»..
Останнє на сьогодні і третє за ліком в 20-му столітті повне сонячне затемнення на території України мало місце 15 лютого 1961-го. Крим, Приазов’я і Донецький регіон могли бачити Сонце, закрите диском Місяця.
Коли ж українцям чекати наступного повного сонячного затемнення? На жаль, позитивних новин тут немає. У  найближчі сто років такого взагалі не передбачається. Доведеться вдовольнитися частковим аж у 2081 році, коли в місті Ізмаїл Одеської області диск Сонця буде закритим майже на 90%.

Відео унікальних кадрів повного сонячного затемнення 1954 року можна переглянути в новинах астрономії за посиланням: https://youtu.be/01aTMoODiBk
📺

Skip the Carousel

1 2 3

1 month ago (edited) | [YT] | 22

Фізика Онлайн

У травні 1954 року суборбітальна ракета Aerobee, створена для дослідження верхніх шарів атмосфери, яка була запущена з полігону White Sands Missile Range у Нью-Мексико, через навігаційний збій відхилилася від курсу приблизно на 50 миль на південь, перетнувши кордон із Мексикою. Ракета приземлилася за декілька кілометрів від міста Сьюдад-Хуареса та вбила самотню корову в полі.
Цей випадок викликав дипломатичну реакцію — Державний департамент США офіційно вибачився перед урядом Мексики та виплатив компенсацію (за різними джерелами, близько $400, що на той час було чимало) за загиблу корову, яка стала символом непередбачуваності ранніх космічних експериментів. Подія навіть потрапила в американські газети та регіональні видання Мексики з іронічним підзаголовком «перша жертва космічних перегонів».
Причини інциденту полягали в важко вирішуваній проблемі приземлення ракети після досягнення нею апогею. Після того, як апарат досягав максимальної висоти і починав зворотній рух назад до Землі, аеродинаміка плавників надавала йому положення ніс вниз. Якщо вітер був відчутним, ракета робила невеликий поворот у бік вітру. Кут залежав від його швидкості. Таким чином, для розрахунку точки приземлення потрібно було досить точно знати параметри вітру під час польоту. Якщо вітер був мінливим, уникнути потенційних проблем було неможливо.
Того разу в Уайт-Сендс напрямок і сила вітру змінилися незабаром після запуску. Обладнання не контролювало ці зміни в реальному часі, а тому система самознищення Aerobee не активувалась. Як наслідок, ракета попрямувала до Мексики і вбила нещасну корову.
Щоб виправити проблему виходу Аеробджіл за межі полігону, довелося підключити фахівців з групи Ван Аллена з Університету Айови, які експериментували з рокунами. Було розроблено рухомий набір важелів, які залишалися в полі зору одного з теодолітів, що відстежували положення транспортного засобу.
Теодоліт — це точний оптичний прилад для вимірювання кутів між визначеними видимими точками в горизонтальній та вертикальній площинах. Традиційно його використовували для землемірних робіт, будівництва, метеорології та запуску ракет.
Рух важелів був таким, що «Аеробі» міг бути знищений за командою оператора, якщо лінія прямої видимості виходила за межі положення одного з важелів.

Aerobee - невелика, дешева та стабільна ракети суборбітального зондування, розробка якої розпочалася у 1946 році в співпраці ВМС США, Університету Джонса Гопкінса (Лабораторія прикладної фізики) та Aerojet Engineering Corporation. Основне призначення «аеробджоли»: проведення наукових експериментів на висотах від 60 до 200 км, недосяжних для аеростатів, до числа яких входили дослідження природи космічних променів, сонячного спектру, розподілу озону в атмосфері, фото- та відеозйомка поверхні планети тощо. А також біомедичний досліджень, про що розповідалось в Астрономічних новинах за 1951 рік.
Aerobee – це двоступенева 8-метрова ракета на рідкому паливі з суміші азотної кислоти та аніліну, стабілізована плавниками, яка використовувала твердопаливний ракетний двигун як прискорювач. Цей прискорювач (фактично перший ступень) відкидався через 2,5 секунди роботи після старту. Ракета могла нести до 68 кг (150 фунтів) наукової апаратури. Відсік для корисного навантаження знаходився в носовій частині. Його можна було відокремити і повернути на землю на парашуті. 
Aerobee потребувала високої стартової вежі для забезпечення необхідної стійкості, поки ракета, що відносно повільно розганялася, не набирала достатньої швидкості, щоб її плавники могли ефективно контролювати положення. Пускові вежі регулювалися по нахилу і азимуту для компенсації вітру.
Всього протягом 1954 року було здійснено 9 запусків ракет Aerobee. Метою стало вивчення сонячного ультрафіолету, іоносфери, хімічного складу атмосфери та тестування оновлених апаратних можливостей.
5 жовтня 1954 р. було досягнуто апогею в 158 км над повернею Землі.


Відео польотів ракети Aerobee можна переглянути в новинах астрономії 1954 року за посиланням: https://youtu.be/01aTMoODiBk
📺

Skip the Carousel

1 2 3

1 month ago | [YT] | 19

Фізика Онлайн

29 квітня 1954 року під керівництвом французького астронома Одуена Дольфюса (Audouin Dollfus) було здійснено пілотований підйом на аеростаті телескопа-рефлектора з діаметром дзеркала 28 см на висоту 7 км для перевірки можливості проведення астрономічних спостережень під час польоту. Досвід виявився успішним і поклав початок астрономії на повітряних кулях.
Одуен Дольфюс, як і його батько Чарльз Дольфюс, також був відомим французьким аеронавтом, який здійснював пілотовані та автоматичні польоти на повітряних кулях, як для розваги, так і з науковими цілями.
29 квітня 1954 він підняв телескоп на аеростаті, щоб уникнути спотворень, викликаних земною атмосферою. Основною метою польоту було вимірювання кількості водяної пари в атмосфері Марса. Спостереження з великої висоти дозволяли отримати більш чіткі дані, оскільки нижні шари атмосфери, які містять більшу частину водяної пари, залишалися під кулею.
Цей експеримент став чудовим прикладом поєднання двох пристрастей Дольфюса — аеронавтики та астрономії. В 1950-х та 1960-х роках він здійнив чимало дослідницьких польотів, в частині з яких брав участь як пілот.
Найвражаючим був запуск 22 квітня 1959 р., коли Одуен Дольфюс піднявся на висоту 14 000 метрів в герметичному кошику-капсулі з телескопом, намагаючись виявити сліди водяної пари на Місяці. Водонепроникну капсулу піднімали в височінь більше 100 повітряних куль, скріплених разом.
Дольфус є володарем кількох світових рекордів підйому на повітряних кулях включаючи перший стратосферний політ у Франції. Він першим в історії здійснив астрономічні спостереження на стратосферних аеростатах, під час яких детально вивчав окрім Місяця і Марса, ще й Сонце.

Відео польотів повітряних куль Одуена Дольфюса можна переглянути в новинах астрономії 1954 року за посиланням: https://youtu.be/01aTMoODiBk
📺

Skip the Carousel

1 2 3 4

2 months ago | [YT] | 34

Фізика Онлайн

23 січня 1954 року в США відбулася прем’єра чорно-білого науково-фантастичного фільму жахів «Вбивці з космосу» режисера Вільяма Лі Вайлдера, брата легендарного Біллі Вайлдера, з Пітером Грейвсом, зіркою фільму «Червона планета Марс» 1952 року (youtube.com/post/Ugkxx91gYiZmtUCQAEqQ6ERnc3rDPssM5…) у головній ролі. Це була його друга спроба в науково-фентезійному жанрі після «Привида з космосу» 1953 року, в якому невидимий вбивця-прибулець в шоломі, що імітує атмосферу його рідної планети, потрапляє на Землю, де групі безстрашних вчених вдається його вколошкати здерши з негідника шлем.
Друга спроба виглядала не менш масштабно. Згідно сюжету «Вбивць з космосу», інопланетяни заволодівають тілом загиблого вченого-ядерника та оживляють його з метою отримати інформацію про атомні технології землян, щоб наплодити гіганських мутантів-монстрів зі звичайних рептилій та комах. Останні мають знищити людство і теж благополучно померти звільнивши планету для космічних загарбників. Втім вчений-ядерник доктор Дуглас Мартін встигає взяти ситуацію під контроль. Його геніальна ідея позбавити район перебування інопланетян земної електроенергії приносить плоди: через десять секунд база прибульців знищується потужним вибухом. Земля врятована від завоювання.
Якщо хтось вирішив, що картина отримала Оскар за оригінальний сценарій або візуальні ефекти, то «ні». Це не так. «Вбивці з космосу» - низькобюджетний фільм категорії B, який, при всій масштабності задуму, було знято всього лише за якихось два тижні. Щоб зрозуміти наскільки все в ньому погано, варто знати, що великі очі інопланетян було зроблено не з скла, а з пластикового лотка для яєць, верхню частину якого художник-гример нашвидкоруч розрізав за допомогою нагрітої викрутки. Вцілому відгуки на цей шедевр коливалися між «примітивною халтурою» з одного боку і «дешевим кінематографічним мотлохом» з іншого. Проте немає сумнівів, що чимало глядачів його таки подивилося і не виключено, що вся серйозність намірів режисера «налякати» таки досягла своєї мети, бо ж гумором в картині навіть не пахне.
На цьому можна було б перегорнути сторінку і викинути «Вбивць з космосу» назавжди з голови, але в 2006 році доктор Аарон Сакуліч, переглянувши цей кіношедевр помітив дивну схожість між фільмом і багатьма свідченнями про викрадення інопланетянами, які вперше з'являться більш ніж через десять років по тому. Такими як медичні процедури, дивний шрам головного героя, стирання пам'яті, гігантські очі інопланетян, їх спосіб контролю свідомості та внутрішню ієрархію.
На думку багатьох прихильників НЛО, весь сенс викрадення людей в першу чергу полягає в тому, щоб інопланетяни могли провести медичні досліди. Або тести, або процедури забору зразків, або встановлення імплантатів у пацієнта, який не бажає цього робити. Зазвичай викрадений повідомляє, що був при свідомості лежачи на спині, коли інопланетяни, що дивляться на нього зверху, працюють над його тіло. Прибульці говорять рідко. Зазвичай вони не головні, а просто інопланетний технічний персонал.
Те саме відбувається в «Вбивцях з космосу». Доктор Мартін приходить до тями лежачи на спині на операційному столі, в той час як великоокі інопланетяни виконують медичні процедури, такі як повернення серця у грудну клітку після його ремонту.
Викрадені прибульцями також часто стверджують, що на їхніх тілах з'являлися дивні шрами. Вони свідчать, що саме в цих місцях інопланетяни проводили на них медичне обстеження і саме туди їм імплантували якийсь чужорідний пристрій.
У «Вбивцях» доктор Мартін в стані амнезії був дуже здивований, дізнавшись під час фізичного обстеження, що у нього дивний Г-подібний шрам на грудях. Пізніше глядачі дізнаються, що цей шрам з'явився після того, як інопланетяни викрали його і заново запустили його серце.
Викрадені екіпажами НЛО часто переповідають про втрату пам`яті і усі їх прямі свідчення зводяться лише до «дивних відчуттів», які розгортаються в спогади лише з часом під впливом якихось обставин або шляхом чисельних сеансів з психологами, гіпнотизерами, медіумами тощо.
У «Вбивцях з космосу» пам'ять доктора Мартіна стирається гіпнотичним навіюванням. Чужинець витріщається на нього і каже, що той нічого не згадає. Тоді інопланетяни відправляють його назад у суспільство, переконавшись, що спогади стерті. Втім доктор Мартін таки повертає пам’ять після того, як йому дають величезну дозу сироватки правди намагаючись розібратися в його дивних вчинках.
Чисельні викрадені інопланетянами повідомляють, що їхні мучителі мають велетенські очі. Цими очима вони були здатні телепатично спілкуватися з ними та здійснювати керування. Ідея полягає в тому, що оскільки око пов'язане з мозком за допомогою зорових нервів, вдивляння у очі може якимось чином дати інопланетянам контроль над цими нервами, а відповідно контроль над мозком викраденого.
Ключова «фішка» картини – саме гіганські очі, про які ми вже згадували. Щоб контролювати доктора Мартіна, інопланетяни витріщаються на нього, скануючи його розум і нейтралізуючи волю.
Викрадені практично завжди відмічають, що у інопланетян існує ієрархія. Кілька маленьких сірих прибульців проводять медичні огляди, а керівник стоїть поруч. Цей супер-інопланетянин зазвичай вищий на зріст і веде довгі розмови, а інші не втручаються.
У «Вбивцях» теж є інопланетний лідер. Один конкретний інопланетянин, який здається вищим за інших, розмовляє з доктором Мартіном дуже довго про свої плани майбутнього вторгнення на Землю.
Вцілому фільм нагадує енциклопедичний посібник з штампування свідчень про космічні викрадення, які масово з'явилися у 1960-70-х роках, і тиражувались в пресі та на телебаченні. Навіть дивно, з якою впертістю деякі представники покоління 1950-х, яке вбирало в себе сюжети подібних низькопробних картин, згодом почало видавати їх за власний унікальний досвід. Втім, щоб відокремити зерна істини від домислів на 100%, та дізнатися навіщо прибульцям великі очі та наші аналізи, доведеться дочекатися свідчень самих інопланетян. По іншому ніяк.

Докладніше про цю та інші новини астрономії 1954 року можна дізнатися за посиланням: https://youtu.be/01aTMoODiBk
📺

Skip the Carousel

1 2 3 4 5

2 months ago (edited) | [YT] | 13